Договірні спори: огляд актуальної практики Верховного суду України

Автор: Олексій Палій, партнер, адвокат
Назва ЗМІ: «Юридична Газета», он-лайн видання
Вихід: 27.02.2019

З урахуванням нової редакції процесуальних кодексів України та змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які набули чинності 15.12.2017 року, згідно із Законом України № 2147-VIII від 03.10.2017 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» судова система України зазнала істотних змін.

До найважливіших змін слід віднести зміни в регулюванні діяльності Верховного суду України та об’єднання в його складі касаційних судів, які до цього діяли як самостійні суди касаційної інстанції.

Відповідно до ч.ч.5, 6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017,  висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Крім того, у складі Верховного суду створено органи, які уповноважені здійснювати перегляд рішень Верховного суду України у випадку необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду. Такими органами є: палата Верховного суду, до якої входить колегія суддів, рішення якої підлягає перегляду; об’єднана палата, якщо колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об’єднаної палати; Велика Палата, якщо колегія (палата, об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду або Великої Палати, або якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Таким чином, з урахуванням зазначених положень розгляд судової практики реформованого Верховного суду, в т.ч. його Великої палати, є актуальною та цікавою темою з точки зору  правозастосовної практики.

При цьому, аналіз в даній статті стосується, здебільшого, судової практики Великої палати Верховного суду у випадку відступлення нею від попередніх висновків Верховного суду.

1. Цікавою з точки зору закріплення існуючої судової практики Верховного суду в спорах  про розірвання договору оренди, наприклад, є Постанова Великої палати Верховного суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г.

В даній постанові Велика палата Верховного суду, хоча і не знайшла підстав для перегляду оскаржуваних судових рішень, однак підтвердила судову практику в наступних судових рішеннях: ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2017 року у справі № 235/1629/16ц, в постанові від 22 лютого 2016 року у справі № 6-35192ск15, постанові Вищого господарського суду України від 16 грудня 2013 року у справі № 910/3991/13, постанова Вищого господарського суду від 24 квітня 2014 року у справі № 910/15710/13 та правові позиції ,  викладенні в постановах Верховного Суду України № 6-977цс16 від 28 вересня 2016 року та № 6-146цс12 від 12 грудня 2012 року.

Велика палата, аналізуючи зазначені рішення судів та норми матеріального права, щодо застосування яких вони були прийняті, а саме - статтю 32 Закону України «Про оренду землі» щодо підстав розірвання договору оренди землі у випадку невиконання орендарем обов’язків, передбачених договором та законом , частину другої статті 651 ЦК України щодо права на розірвання договору за рішенням суду у випадку істотного порушення договору іншою стороною, зазначила, що суди попередніх інстанцій належним чином дослідили та з'ясували відсутність ознак критерію істотності порушення відповідачем умов договору щодо внесення орендних платежів у зв’язку з повним погашенням відповідачем заборгованості станом на момент прийняття рішення судом першої інстанції, хоча до такого погашення і мало місце систематичне невнесення орендних платежів протягом 6 місяців, що було підставою для його розірвання згідно умов договору оренди землі.

Таким чином, основним критерієм істотності порушення в даній категорії спорів є наявність непогашеної заборгованості з орендної плати саме на дату розгляду справи судом.

2. В Постанові Великої палати Верховного суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 суд відступив від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду.

Велика палата мотивувала своє рішення, зокрема тим, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Крім того, у випадку якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування, право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

З урахуванням зазначених висновків, з моменту закінчення строку кредитування або настання підстав дострокового повернення позики, нарахування процентів за її користування припиняється, а строк позовної давності щодо  кожного чергового платежу, передбаченого договором починає свій відлік з дати порушення терміну внесення кожного чергового платежу.

В іншій Постанові Великої Палати Верховного суду у сфері кредитних відносин від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц суд підтримав зазначену вище позицію. Зокрема, якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. З метою обґрунтування зазначеного висновку , суд виходить з того, що положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Крім того, якщо кредитор використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна, він на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, правовий висновок Великої палати полягає в тому, що дострокове припинення кредитного договору, звернення стягнення на предмет застави є наслідком дострокового припинення кредитного зобов’язання, відповідно, кредитор замість права на стягнення процентів набуває право на отримання гарантій, передбачених ст.625 ЦК України.

Прийнявши зазначене рішення Велика палата відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, згідно якого  наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Як наслідок, Велика палата відступила від висновку Верховний Суд України і в інших постановах № 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, № 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, № 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, № 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року

3. Окрім, кредитних відносин широкого висвітлення в практиці Великої палати Верховного суду отримала категорія страхових спорів.

Так, згідно Постанови від 04.07.2018 по справі № 755/18006/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.

Натомість, Велика палата вважає, що покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності. Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

Таким чином, за договорам майнового страхування, наприклад «автокаско», страховик має право пред’явити регресну вимогу лише до страховика, який уклав договір обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів з винуватцем дорожньо-транспортної пригоди.

В іншій справі у сфері страхових відносин Велика палата Верховного суду постановою від 05.06.2018 по справі № 910/7449/17 відступила від висновку Верховного суду України у постанові від 15 квітня 2015 року № 3-49гс15.

У справі № 3-49гс15 Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначають можливість відмови страховика у виплаті страхованого відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором ОСЦПВВНТЗ.

Натомість, Велика палата вважає, що закріплене в положеннях підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданого внаслідок пошкодження належного йому транспортного збитку на підставі договору добровільного майнового страхування.

Отже, страховик за договором «автокаско» може втратити право на регрес у випадку несвоєчасного подання заяви про виплату страхового відшкодування до страховика, який уклав договір обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів з винуватцем дорожньо-транспортної пригоди.

В іншій справі щодо порядку визначення строку позовної давності у страхових відносинах Велика палата Верховного суду підтримала правову позицію та не вважала за необхідне відступити від аналогічних висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-112цс13, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2471цс15, від 18 травня 2016 року у справі № 6-2809цс15.

Суть правової позиції Великої палати в даній справі та в інших подібних справах Верховного суду України зводиться до того, що позовна давність у спорах про стягнення коштів з особи, винної у скоєнні ДТП, на користь страхової компанії, яка виплатила страхове відшкодування потерпілій у ДТП особі в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» (в порядку суброгації), має обраховуватись з моменту ДТП, а не з моменту виплати страхового відшкодування.

Таким чином, Велика палата підтримала підхід Верховного суду України у подібних справах, який полягав у розмежуванні підстав визначення позовної давності у регресних зобов’язаннях, в яких право вимоги виникає з моменту виконання третьою особою обов’язку боржника, та зобов’язаннях суброгації, в якоих деліктне зобов'язання не припиняється, а змінюється лише одна і сторін такого зобов'язання – кредитор, тобто заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності і вона обчислюється з дати виникнення зобов’язання (настання ДТП).