13 сентября 2018

Дистриб'юторський контракт. Особливості регулювання

Дистриб'юторський контракт. Особливості регулювання

Автор: Кочеров Михаил, к.ю.н., партнер, адвокат

Название СМИ: «Інформаційно-аналітичний центр "ЛІГА»

Выход: 13.09.2018

 

Наскільки б банально це не звучало, кожен юрист колись був студентом першого курсу, який починав вивчати право з азів – теорії держави і права як науки та як навчальної дисципліни. Предмети їх вивчення зазвичай видаються першокурсникам нецікавими. Студентам хочеться розв'язувати реальні завдання, вони чекають тем, які для них є більш-менш зрозумілими або актуальними. Це повною мірою стосується й цивільного права: читати про засади цивільного права (законодавства) більшості студентів нудно, мало кому цікаві фундаментальні ідеї, внутрішні системи побудови, історії вчення, думки видатних юристів минулого тощо. Студенти хочуть вивчати відносини із сучасними назвами, такі як лізинг, франчайзинг, дилерські, агентські та ф'ючерсні угоди, дилінг тощо, – те, про що пишуть у газетах, те, про що вони чують по телевізору. Зовсім не модно казати "найм", коли можна сказати "оренда", або "постачання", коли можна застосувати слово "форвард". Минають роки, і колишні студенти стають дипломованими юристами, а потім досвідченими фахівцями. І лише тоді, коли випускник вишу став дійсно фахівцем по життю, а не на папері, йому стає зрозуміло, що саме теорія держави і права та основні засади певного законодавства дозволяють йому мислити глобально, бачити природу суспільних відносин, систему її побудови, а не її окремий сегмент, як, наприклад, купівля-продаж.
 Тоді такі питання, як аналогія та джерела права, тлумачення правочинів, юридичні аномалії тощо, які раніше студенту видавалися зайвим витрачанням часу, стають фахівцю в пригоді. Особливо, коли він стикається з необхідністю скласти або перевірити правочин, який передбачає виникнення відносин, чітко не врегульованих законодавством. Ба більше, іноді юрист опиняється в ситуації, коли законодавство навіть не містить загального визначення таких відносин, лише "хтось десь про них чув". Дистриб'юторський контракт є одним із таких прикладів: кожний про нього або щось чув, або брав участь у його розробленні. У цій статті певною мірою буде розглянуто його правову природу та деякі аспекти його регулювання. Слово "дистриб'ютор" перекладається з англійської мови як "поширювач", "розподілювач" або "роздавач". І хоча законодавство України не містить узагальнювального визначення цього терміна, у багатьох нормативних актах він використовується як такий, який, на думку авторів, не повинен викликати будь-яких труднощів із його змістом. Однак не все так просто. Почнемо з того, що статті 6 – 8 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) дозволяють сторонам укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Крім того, сторони мають право застосовувати у своїх відносинах звичаї ділового обороту (правила поведінки, які не встановлені актами цивільного законодавства, але є усталеними в певній сфері цивільних відносин). Якщо цивільні відносини не врегульовані ані цивільним законодавством, ані договором або звичаєм, то сторони повинні застосовувати правові норми цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). А в разі неможливості використання аналогії закону сторонам слід звернутися до аналогії права, тобто до статті 3 ЦК України, яка містить перелік загальних засад цивільного законодавства. Водночас стаття 213 ЦК України надає сторонам право самостійно витлумачити укладений ними правочин, а якщо з цим виникають певні труднощі, то до уваги можуть братися, зокрема, мета правочину, усталена практика відносин між ними та звичаї ділового обороту.
Тобто, якщо немає прямої норми в законодавстві, майбутні сторони
дистриб'юторського контракту, по-перше, повинні визначитися з тим, що кожна з
них має на увазі, коли йдеться про дистрибуцію (це допоможе запобігти помилкам
щодо природи правочину – стаття 229 ЦК України), по-друге, після з'ясування
природи відносин вони повинні визначити, які саме звичаї ділового обороту їм відомі
або які подібні за змістом цивільні відносини їм слід застосовувати. На відміну від Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати (Інкотермс), говорити про існування загальновідомого в Україні звичаю ділового обороту, який би регулював відносини дистрибуції, не можна. До того ж, незважаючи на всі зусилля держави, які спрямовані на адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу або гармонізацію нашого законодавства з нормами та принципами Світової організації торгівлі, ми не можемо стверджувати, що пересічні українські юристи вільно оперують нормами права ЄС або СОТ. Проте не все так погано. У Європі вже давно ведеться робота зі створення єдиного правового простору. Результатом такої роботи є Модельні правила європейського приватного права (Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of Reference, далі – DCFR, або Правила). DCFR підготували юристи, які входили до Комісії з європейського контрактного права (Commission on European Contract Law), Робочої групи з підготовки Європейського цивільного кодексу та Дослідницької групи з чинного європейського приватного права. Як зазначено в DCFR, ці Правила є хорошим зразком для вдосконалення національного законодавства у сфері приватного права незалежно від того, є держава членом Європейського Союзу чи ні. DCFR мають важливе практичне значення для держав, у яких розробляються нові цивільно-правові кодифікації або вдосконалюються наявні кодекси. Питанню дистрибуції у DCFR присвячено окрему главу, яка застосовується до договорів, відповідно до яких одна сторона, постачальник, зобов'язується на постійній основі поставляти іншій стороні, дистриб'ютору, продукт, а дистриб'ютор зобов'язується купувати його або приймати, оплачувати та продавати третім особам від свого імені та у своїх інтересах. Правила передбачають можливість запровадження таких умов, як: виключні права та обов'язки постачальника й дистриб'ютора щодо постачання та придбання товару на певній території або певному колу осіб; розумність замовлень; застосування стандартів і рекомендаційних цін, умов перепродажу товару споживачам; проведення рекламних заходів; підтримання належного рівня суспільної думки про товар; звітність дистриб'ютора; можливість здійснення постачальником контролю за діяльністю дистриб'ютора (доступ до його приміщень, дотримання стандартів і вказівок) тощо. DCFR не є нормативним актом, а лише науковим текстом, їх більшу частину становлять "м'які норми" (soft law), які є зразком наукової публікації, а не імперативним правилом ЄС (acquis communautaire). Незважаючи на це, на мій погляд, DCFR є реальним джерелом, яке українські підприємці можуть застосувати задля регулювання власних договірних зобов'язань. Однак, як завжди, є певні "але" По-перше, як уже було зазначено, про ці Правила поки що майже нікому не відомо, тобто вони ще не стали усталеними в Україні у сфері дистриб'юторських відносин. Річ у тім, що звичай лише тоді звичай, коли він загальновизнаний, його широко застосовують усі, а не окремі учасники відносин. На мій погляд, питання звичаю слід вирішувати на стадії укладання дистриб'юторського контракту, тоді це є запорукою уникнення конфліктів у майбутньому. Як би абсурдно це не виглядало, краще викласти звичай як умови контракту, ніж потім доводити його загальновідомість. По-друге, як джерело, відмінне від акта законодавства, DCFR можуть застосовуватися лише тоді, коли вони не суперечать законодавству. Ідеться не про загальні засади цивільного законодавства, а про економічну конкуренцію. Аналіз статей 6 та 8 Закону України "Про захист
економічної конкуренції" дає змогу зробити висновок, що антиконкурентними узгодженими діями (далі – АУД) є дії, які встановлюють обмеження на використання поставлених товарів, або обмеження у придбанні товарів в інших суб'єктів господарювання, або спрямовані на формування цін чи інших умов договору про подальший продаж поставленого товару іншим суб'єктам господарювання чи споживачам, за умови, що такі дії призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині, або ці дії обмежують доступ на ринок інших суб'єктів господарювання, або призводять до економічно необґрунтованого підвищення цін чи дефіциту товарів.
Якщо порівняти зміст АУД із DCFR, то стає очевидним, що дистрибуція за своєю
природою є узгодженими діями сторін договору, які спрямовані на встановлення
правил подальшого продажу придбаних дистриб'ютором товарів, формування цін чи
інших умов договору про такий наступний продаж. Питання лише в тому, чи
відбувається порушення економічної конкуренції. Якщо ж немає спеціального законодавства, сторонам нічого невідомо про звичаї у сфері дистрибуції та в договорі відсутні спеціальні умови про його регулювання, то відносини сторін за правилами аналогії закону слід буде регулювати нормами українського законодавства, які є найбільш близькими за предметом регулювання до дистрибуції (саме така послідовність має бути дотримана: аналогія повинна бути застосована лише в разі відсутності звичаю). Безумовно, ідеться про відносини постачання. У такому випадку є нагода звернутися до питання тлумачення правочину та загальних правил співвідношення актів цивільного законодавства й договору, згідно з якими сторони мають право врегулювати в договорі, який передбачено актами цивільного законодавства, свої відносини, що не врегульовані цими актами (частина 2 статті 6 ЦК України). Якщо з очевидної автономності прав та обов'язків сторін договору не випливатиме інше, аналогія закону дасть змогу стверджувати, що під час укладання дистриб'юторського контракту звичайні зобов'язання постачання було доповнено умовами, які властиві дистрибуції, – умовами подальшого перепродажу товару, ціноутворення, рекламування тощо. Якщо немає очевидної автономності, то додаткові умови не перетворюють договір постачання на змішаний договір, у якому до окремих обов'язків сторін слід застосовувати положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких міститимуться в дистриб'юторському договорі (обов'язки з інформування, рекламування тощо), оскільки ці додаткові умови підпорядковано загальній меті зобов'язання з постачання. Вони не мають автономного значення та не є його предметом, а лише умовами належного виконання обов'язків із постачання товару.