12 декабря 2018

Новые кодексы - прочие расходы

Новые кодексы - прочие расходы

Автор: Світлана Багдашкина, старший юрист, адвокат

Назва ЗМІ: «Юридична газета»

Вихід: 12.12.2018

З набуттям чинності новими процесуальними кодексами на початку цього року цивільне та господарське процесуальне право зазнало суттєвих змін. У зв'язку з цим тисячам юрисконсультів, адвокатів, прокурорів та суддів довелося вивчати великий масив нових правових норм, виявляти проблемні питання та шукати шляхи їх вирішення на практиці. Також зміни торкнулися тих розділів процесуальних кодексів, які визначають види судових витрат, порядок їх стягнення та розподілу.

Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України) та ст. 133 Цивільного кодексу України (далі — ЦПК України), які є аналогічними за змістом, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення та звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Питання, які стосуються судового збору та витрат, перелічених в п. 2, 3, 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України та ст. 133 ЦПК України, вже неодноразово висвітлювалися іншими авторами в юридичних виданнях. У цій статті я хочу приділити особливу увагу саме проб лемам регулювання стягнення витрат на професійну правничу допомогу, оскільки питання можливості відшкодування витрачених грошових коштів на правничу допомогу дуже часто виникає у клієнтів, які бажають здійснити захист своїх інтересів у суді.

Враховуючи фактичне введення в Україні адвокатської монополії, в нових процесуальних кодексах законодавець чітко визначив, що відшкодуванню підлягають лише витрати на професійну правничу допомогу адвоката, а не іншого фахівця у галузі права, таким чином остаточно поставивши крапку в багаторічній дискусії щодо можливості відшкодування витрат на юридичні послуги звичайних юристів.

Визначення розміру компенсації витрат на професійну правничу допомогу 

На відміну від старих кодексів, у редакціях нових кодексів (ст. 123 ГПК України та ст. 137 ЦПК України) відтепер розтлумачено, що саме входить до витрат на професійну правничу допомогу. Отже, до таких витрат належить гонорар адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката.

Однією з важливих новел у нових редакціях кодексів є відсутність норми, яка б обмежувала чи встановлювала граничний розмір компенсації витрат на професійну правничу допомогу. Також новим є положення статті про те, що відтепер сторона не зобов'язана доводити факт оплати послуг адвоката на момент прийняття судового рішення. Нормами п. 1 ч. 2 ст. 126 ГПК України та п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України передбачається, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Однак в цій частині практична реалізація норми має певні труднощі. Набагато простіше доводити існування відповідних судових витрат за наявності документів про їх фактичну сплату.

Як бачимо, законодавець кардинально змінює підхід до відшкодування витрат на правову допомогу, підлаштовуючись до реалій нашого часу. Адже граничний розмір вартості години роботи адвоката, який визначався відповідно до Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах», взагалі не відповідав ринковим ставкам. Однак, на мою думку, введення норми, яка фактично надає право вимагати відшкодування вартості правої допомоги до її сплати, може призвести до зловживань, оскільки після винесення рішення сторона може не виконати свої зобов'язання за договором з адвокатом або сторони можуть внести зміни до договору, скоригувавши відповідні суми до моменту їх сплати.

Також варто зазначити, що незважаючи на законодавчі зміни, в Єдиному державному реєстрі судових рішень є певна кількість рішень у цивільних справах за 2018 р., в яких судді, вирішуючи питання про відшкодування витрат на правничу допомогу, продовжують застосовувати граничний розмір компенсацій витрат на правничу допомогу, посилаючись на вищезгаданий закон, який втратив чинність. Як це не дивно, але деякі з таких рішень були залишені без змін судами апеляційної інстанції, незважаючи на доводи апелянтів про грубе порушення чинного законодавства.

Отже, можна констатувати, що перелічені новели в частині компенсації втрат на професійну правничу допомогу мають певні проблеми у застосуванні на практиці. Особливу увагу потрібно приділяти деталізації витрат, калькуляції сум та підтвердженню факту їх здійснення, пред'являючи суду договір про надання правничої допомоги та документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Принцип співмірності 

Зважаючи на відсутність граничних розмірів компенсації витрат на правничу допомогу, для того щоб все ж таки запобігти можливим зловживанням, у нових редакціях процесуальних кодексів було закладено принцип співмірності. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Хоча законодавець і визначив вказані вище критерії, погодьтеся, поняття співмірності в будь-якому випадку є оціночним. Гонорар адвоката залежить не лише від його професіоналізму та досвіду, але й від вартості оренди офісу, в якому він працює та приймає клієнтів, вартості проходження семінарів і тренінгів для підвищення професійного рівня, наявності у нього адміністративного персоналу, якому необхідно виплачувати заробітну плату, тощо. Тобто за правничою допомогою особа може звернутися до адвоката, який взагалі не орендує офіс і працює вдома, або в топове адвокатське об'єднання, яке орендує будівлю в центрі міста та подає своїм клієнтам лате у дорогих фарфорових чашках зі своїм логотипом на пінці. Зрозуміло, що послуги такого адвоката будуть коштувати набагато дорожче.

Тому учасникам процесу необхідно уважно ставитися до вимог сторін про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та ретельно досліджувати наданий детальний опис виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги на предмет невідповідностей чи неспівмірності. Відповідно до оновлених процесуальних кодексів, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами. Тобто у разі недотримання критеріїв співмірності суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (однак у разі подання іншою стороною відповідного клопотання, а не за власної ініціативою).

Цікаво, що питання співмірності витрат на професійну правничу допомогу раніше також викликало жваві судові дискусії. За відсутності протилежної позиції нового Верховного Суду, певним орієнтиром у питаннях співмірності може слугувати Постанова Вищого господарського суду України від 22.11.2017 р. (рішення в єдиному державному реєстрі судових рішень №70653976), якою в нескладних справах витрати на правничу допомогу в розмірі, що становить 10% ціни позову, не вважаються явно завищеними.

«Гонорар успіху» 

В межах дослідження проблематики відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в господарському та цивільному процесах, варто звернути увагу на концепцію «Гонорару успіху» адвоката («Success fee»). Такий вид оплати адвокатських послуг активно застосовується в США та інших країнах. Концепція полягає в тому, що адвокат отримує мінімальний або взагалі не отримує авансового платежу за свої послуги, а винагорода виплачується від суми присудженого або стягнутого майна у випадку виграшу справи у суді.

Зазвичай «гонорар успіху» адвоката обмежується критеріями співмірності та не покладається на сторону, яка програла спір, а якщо все ж таки покладається, то враховуючи критерій розумності. Наприклад, відповідно до законодавства штату Невада (США), сторона, яка відхилила пропозицію про досудове врегулювання спору і програла спір, відшкодовує стороні, яка виграла розумні витрати на представника.

Також цікавою є практика ЄСПЛ з приводу того, чи повинен «гонорар успіху» відшкодовуватися стороною, яка програла справу? Зокрема, у справі «MGN LIMITED проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ визнав стягнення «гонорару успіху» зі сторони, що програла справу, порушенням ст. 10 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (свобода вираження поглядів).

В іншій справі «Пауль і Бородiн проти Росії» ЄСПЛ підтримав адвокатів, чий «гонорар успіху» був оскаржений прокурором через 2,5 роки після стягнення. У цьому випадку Європейський Суд вказав, що необґрунтоване продовження термінів апеляції є втручанням у принцип правової визначеності.

Якщо говорити про практику використання «гонорару успіху» в Україні, то варто відзначити постанову Верховного Суду від 12.06.2018 р. у справі №462/9002/ 14-ц, в якій він висловив свою позицію щодо цієї концепції, чим здійняв хвилю дискусій в адвокатській спільноті. У цій постанові Верховний суд дійшов висновку, що судове рішення не належить до об'єктів цивільних прав, а його ухвалення у конкретній справі не є результатом послуг, наданих адвокатами сторін, а тому не може бути предметом договору.

Включення в умови договору про надання юридичних послуг пункту про винагороду адвокату за досягнення позитивного рішення суду суперечить основним засадам здійснення правосуддя в Україні та актам цивільного законодавства. В результаті суд визнав недійсним пункт договору про надання правової допомоги, який передбачав винагороду адвокату за досягнення позитивного рішення суду («гонорар успіху»).

Думки адвокатів з цього приводу розділилися. Одні виступають проти заборони використання «гонорару успіху», аргументуючи свою позицію тим, що таке рішення Верховного суду суперечить принципу змагальності та фактично нівелює значення професійної правничої допомоги, гарантованої ст. 59 Конституції. Інші підтримують суд, посилаючись на те, що умова «гонорару успіху» покладає на адвоката додатковий тягар і може становити певну корупційну передумову.

На мою думку, помилковим є твердження про те, що ухвалення судом рішення у конкретній справі не є результатом наданих адвокатами сторін послуг, адже правильно обраний адвокатом спосіб захисту та стратегія ведення тієї чи іншої справи здійснюють значний вплив на рішення, яке ухвалить суддя. Концепція «Гонорар успіху» успішно застосовується адвокатами в багатьох розвинених країнах світу та має бути імплементована в українське законодавство. Однак порядок визначення розміру такого гонорару повинен бути чітко врегульованим на законодавчому рівні, а під час прийняття рішення про компенсацію витрат на надання правничої допомоги суд має керуватися принципами співмірності та розумності, а також враховувати поведінку сторони, яка програла на досудових стадіях врегулювання спору.